- У що я обернуся, коли ти мене зітреш?
- У сніжинку за вікном.
- Сніжинку? Ну, це не так і погано...
(фінальний діалог головних героїв фільму)
Є фільми які здатні вчепитися в пам'ять так міцно, що вже не можливо їх забути і ти фактично змушений нести враження від них все життя. Передивлятися у різному віці (в 13, в 16, в 22, в 26 і врешті-решт коли приходить тридцятник), і кожного разу якимось дивним чином отримувати глибокі враження.
Саме такою для мене стала італо-французька стрічка Габріеле Сальватореса "Нірвана" 1997-го року з Крістофером Ламбертом на головній ролі. Унікальний фільм з присмаком буддистської притчі в сетинґу сонного, напівілюзорного тягучого кіберпанку, де розмивається межа між ігровим персонажем та його творцем, де є місце справді глибокому та сміливому погляду на людську психологію, почуття, мотиви та власне на те, що називають душею.
Колись цей фільм дав мені віртуального, естетичного та культурного копняка який я не зможу забути ніколи.
p/s OST фільму треба згадати окремо, бо це дуже якісна штука.
Немає коментарів:
Дописати коментар